Павло Петрович Скоропадський (15 травня 1873 - 26 квітня 1945) — політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 р. (29. 4 1918 — 14. 12. 1918). З кінця 1918 р. на еміграції у Швейцарії та Німеччині, де очолив гетьманський рух, навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політичні і громадські організації та діячі.

З кінця 16 ст. кількість втікачів на Запорожжя щороку збільшувалась. Січ стає не тільки опорною базою у відсічі турецько-татарської агресії, а й перетворюється в національно-політичний центр боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі. На Запорожжі поступово формувались основи української національної державності.

Уся маса запорозького низового товариства, середньою чисельністю 10–12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди військ: піхоту; кінноту й артилерію. Про існування такого поділу свідчать джерела тих часів. Запорозька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі; частина займала пости на Дніпрі і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час.

Освічені люди завжди високо цінувалися в Запорожжі. Найпроворніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як у силу свого знання, так і від природного розуму грали вирішальні ролі серед запорозьких козаків. Найбільший відсоток високо освічених людей давала запорозьким козакам Київська духовна академія. Плоте були осередки освіти і в самому Запорожжі. Це, зокрема, січові, монастирські й церковно — парафіяльні школи.

Деякі дослідники української історії в минулому й тепер, тенденційно применшуючи заслуги запорозьких козаків перед рідною вірою і православною церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких варварів.

Запорожців не лякала небезпека морських походів, бо воші прагнули визволити з неволі своїх ближніх: у всякого ж запорожця був за морем у неволі або брат, або батько, або сестра, або щирий товариш — побратим, і кожен добрий козак охоче нехтував небезпекою і навіть оддавав своє життя за волю родичів і побратимів.

Коли Запорозьке військо виступало в похід суходолом, то воно поділялось не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох-чотирьох куренів або охочих козаків від усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи за своє життя; в полон не давалися і ран своїх не помічали. Така відчайдушність, очевидно, пояснювалась тим. що для більшості козаків не було для кого й навіщо берегти себе: вони не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили.

Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення.